Хочу розповісти вам про 18 травня 1944 року.
⠀Це уже особиста історія. Це трагедія моєї родини.
⠀Зранку 18 травня мою прабабусю Назилхан з п’ятьма маленьким дітьми на руках посадили в товарні вагони і відправили до Середньої Азії. В той час коли мій прадідусь був на війні:(
Їхали вони в жахливих умовах майже два тижні. Найменша дитина, донечка, на жаль, померла в дорозі. Дівчинку не дали поховати, радянські солдати забрали її у матері.
⠀Мені пощастило, я знала свою прабабусю, дитиною спілкувалася з нею. Хоча я була дуже мала, щоб розпитати більше. Але я пам’ятаю, що мої дідусь і бабуся, мої батьки розповідали історію цього дня. Щоб ми з сестрою знали і пам’ятали.
⠀Багато людей загинуло, зникли безвісти, не народились... переписана і загублена справжня історія, знищена архітектура, культура. Неможливо оцінити всі втрати.
⠀Найменше, що ми всі можемо зробити - пам’ятати.
⠀У нас з татом була традиція - кожного 18 травня ми їздили на мітинг в Сімферополь. Це був не тільки День пам’яті, це був день зустрічей. Багато родичів, друзів зустрічались на площі.
Дуже хочу, щоб мій син, як колись і маленька я, приходив на площу в Криму і вшановував пам’ять померлих. Щоб він знав і пам’ятав історію кримськотатарського народу.
⠀
Немає коментарів:
Дописати коментар